Стрес у педагогів. Професійне "вигорання"

Професійний стрес у педагогів

Стрес, який найчастіше переживають учителі характеризується надмірними фізичними та психологічними навантаженнями.

Особистісні стресові чинники зумовлені найрізноманітнішими життєвими ситуаціями. Педагогічні працівники ж, як вважають дослідники, у списку людей які постійно перебувають у с тресовому стані. Причин для цього дуже багато: низький престиж професії, постійне нервове напруження, невдоволеність результатами своєї праці. Хто ж бажає жити у стані постійного стресу? І це при тому, що вимоги до професії та відповідальність учителя є неймовірно високими.

Без учителя немає ні героя, ні поета, ні політика, ні вченого. Можливо, у класі, в якому він веде урок, — майбутній президент, академік, письменник, а можливо — аферист або кілер. Усе це — в руках педагога. Гарний учитель ставиться до своєї професії не як до ремесла, а як до мистецтва. І навіть якщо 45 хвилин уроку — не спектакль, то педагог все одно, як на сцені. І глядач у нього — найвибагливіший. Кожен учитель повинен створювати власний імідж не у вигляді кольору краватки або шкарпеток, а відповідно до образу професії та свого внутрішнього «Я». Він повинен бути усміхненим, доброзичливим, соціально й особисто відповідальним, ерудованим, винахідливим. Він не повинен думати на уроках, що до зарплати катастрофічно не вистачає грошей, що за рогом у магазині кури дешевші, ніж на базарі, що в дочки псується характер, а син вплутався у «погану» компанію. Загалом — забути про своє, особисте, наболіле, і цілком, без залишку присвятити себе «чужим» дітям — гіперактивним, нестабільним, неслухняним. Адже робота вчителя не закінчується уроком, він повинен готуватися до наступного уроку, читати, дивитися, переживати, спілкуватися і з дітьми, і з їхніми батьками, колегами. Про психологічну небезпеку, яка загрожує педагогу на кожному етапі його діяльності, московський учений В. Шлахтер образно сказав: «Ви гадаєте, шизофренія не є заразною? Ми просто ще не виявили вірус».

У чому головна причина вчительських стресів?

Психологи розглядають учительську працю як одну з найбільш стресових, тому що педагогічна робота — це, перш за все, спілкування. Узагалі всі види професій можна розділити на роботу з предметами, технікою, знаками, науковими об’єктами. Професій, пов’язаних із спілкуванням, не так уже й багато, і вони завжди проблемні. Праця вчителя пов’язана із спілкуванням з дітьми — це стрес у квадраті. Багато хто говорить: з досвідом, протягом дов­гих років роботи можна було б адаптуватися. Але все не так просто. Судіть самі: вчитель приходить на роботу й у вчительській спілкується з колегами. Це перший тип спілкування — на рівних. Тут говорять і про роботу, і про хатні та сімейні проблеми, яку кофтинку купила — загалом, відбувається цілком рівноцінне спілкування з колегами на найрізноманітніші теми. Потім учитель іде на урок, скажімо, до учнів молодших класів. Тут він повинен керувати, тому що діти в цьому віці, керовані вчителем, із задоволенням виконують його вказівки. Наступний урок, наприклад, у 6-му або 7-му класі. Тут виникають абсолютно інші стосунки. Підліток не буде терпіти менторський тон. Для нього головне — не інформація, яку він отримує, і не схвалення або оцінка вчителя, а те, як він, підліток, виглядає перед колективом однолітків. Далі, наприклад, 11-й клас, юнацький вік. У цих дітей — ділове ставлення до уроку. Вони готові пробачити помилку, але не пробачать, якщо вчитель не відповість на поставлене запитання. І ще: юнаки вимагають поважного ставлення до себе, практично на рівних. Завдання вчителя — знайти гармонію у рівності спілкування та у взаємовідносинах старшого та молодшого.Чотири типи спілкування протягом одного дня! А ще є батьки учнів, перевіряючі інстанції, своя родина…

Але повернімося до основних чотирьох типів. Навіть одним із них оволодіти складно, а вже усіма чотирма, та ще гнучко перебудовуватися, «перескакувати» з одного на інше — далеко не кожна психіка це витримає. Та це — вимога професії. Природно, що вчитель протягом дня робить декілька промахів. І саме це — джерело стресів і комплексів, які коли-небудь обов’язково прорвуться.

Так, це вимога професії, та часто вчитель виявляється непідготовленим і, у результаті, незахищеним. Його не вчать цього в педагогічних вузах.
Є курс психології у педагогічних інститутах, університетах, училищах. Зазвичай у ВНЗ вчать, в основному, того, що таке сприйняття та пам’ять дитини, які бувають типи темпераменту. І лише одна-дві теми (і це у кращому випадку!) присвячені спілкуванню. Це не просто мало — це нічого. У результаті — вчитель просто боїться увійти до класу. Це як у клітину з тиграми увійти, не умієш поводитися – з’їдять. Учитель не винний, його не навчили, він розуміє, що робить одну помилку за іншою, але як із цим впоратися — не знає.

Статистика свідчить: перша професія за показниками ранньої смертності — журналіст, друга — кілер, третя — вчитель. Тому серед учителів — найбільший відсоток серцево-судинних захворювань, хвороб шлунково-кишкового тракту. Звичайно, ці хвороби мають різну природу, але в багатьох випадках вони є результатом стресу. Його прояви — серцебиття, почервоніння шкіри, поганий сон. Та все це — медичний аспект.

 Стосовно ж психологічного моменту... Стрес, набутий у спілкуванні зі школярами, батьками, колегами, вчитель «розряджає» у тому ж середовищі. Тобто приходить у клас і криком, причіпками доводить усім, хто тут головний. Діти цього не прощають, виникають нові й нові перед­умови для стресу, який, ставши затяжним, переростає в комплекс.

Стрес — ситуативна позиція, триває день, два, три, потім зникає. Комплекс — це коли стрес переростає в постійний стан. Це буває майже в кожного вчителя — стрес, який із часом переходить у комплекс. Проблема ж у тому, що вчитель, який робить помилки одну за ­одною, вже не розуміє, у чому ж справа, і, кінець кінцем, вирішує: діти погані, поганий клас, у ньому агресивне угруповання. Але діти не гарні й не погані самі по собі, вони просто діти, і вирішити питання можна, тільки знайшовши підхід до дітей, і ні в якому разі не переносячи на них свою проблему.

У результаті соціологічного дослідження було виділено дві групи вчителів.

Перша — вчитель на уроці займається безпосередньо своєю справою, тобто, рівно спілкуючись з дітьми, веде і нформаційно-виховну роботу.

У вчителів другої групи виникає другий план, де «внутрішнє з’ясування відносин» із дітьми набуває все більш агресивних форм. Часто другий план переростає в перший, і вчитель приходить до класу не для того, щоб вести урок, а щоб довести «хто є хто», і таким чином, нехай тимчасово, зняти свій стрес. Зарубіжні психологи провели експеримент із прихованою камерою й зрозуміли, що вчителі другої групи, часто не усвідомлюючи цього, диференціюють клас. Наприклад, дитині, яка не дратує вчителя, дається 7 секунд на обдумування відповіді, дитині, яка дратує, — тільки 3 секунди. Виникає розшарування класу на «улюбленчиків» і дітей, яких «не люб­лять». Насправді любов тут ні до чого, вчитель просто дає вихід своєму стресу. Поступово це переходить у систему, адже будь-яка звичка переростає у характер (візьміть, наприклад, паління: дві-три викурені за день цигарки це не є шкідливою звичкою, але до них потягне і завтра, і післязавтра, і ось вже людина — завзятий курець). Так і тут: первинно це вимушена міра, потім — «без цього не можу». 

Для життя людини, її психічного та фізичного здоров’я, її щастя важливим є уміння долати стреси. Подолання – це мінливі психічні та поведінкові зусилля, якими людина відповідає на вимоги, що висуваються стресом. Подолання – це не одна-однісінька стратегія, яка вживається за будь-яких обставин, у будь-який час. Люди долають стрес по-різному. Ефективна відповідь на стрес, яка веде до адаптації, – це використання такої стратегії взаємодії зі стресором, яка значно знижує переживання стресу. Неможливо думати, що можна повністю уникнути стресу. Окрім того, стрес сам по собі не обов’язково щось погане. Певний обсяг чи рівень стресів в нашому житті є природним. Стрес часто є природним наслідком того, що ми живемо в реальному світі. Лише застосування неефективних способів боротьби зі стресами може виснажувати, приносити нещастя. Неефективні способи подолання стресу – це ті, що протягом певного часу не приводять до зниження рівня стресу.

Коли не відбувається зниження стресового стану, то людина фіксується (“зациклюється”), продовжує реагувати однаково на той самий стресор. Фіксування рідко буває адекватною реакцією на стрес. Але це не означає, що треба негайно змінювати спосіб реагування. Якщо вам не пощастило, спробуйте ще і ще раз, але не занадто довго. В якийсь момент людина повинна бути готова відступити, відмовитися від старої послідовності дій і спробувати щось інше.

Різновидом фіксування є відкладання “на потім”. Приклад: Підготувати і здати через певний період курсову роботу... Замість того, щоб писати, ви починаєте відкладати цю роботу. Якщо ви залишаєте собі все менше часу на її підготовку, тим самим збільшуєте вірогідність сильнішого стресу.

Якщо людина не змінює свою поведінку або зовсім нічого не робить, то виникає одна з двох поширених реакцій на стрес: агресія або тривога. Відчуття тривоги, знервованість заважає нормальній адаптації до життя. Чим більше тривожності, тим більше неприємностей, дискомфорту та болю. Сильна і тривала тривога веде до душевних захворювань, депресивних невротичних станів.

У педагогічній та науково-педагогічній діяльності особистість може переживати:

- інформаційний стрес - явище напруженого стану організму людини, яке виникає, коли працівник не встигає приймати рішення, не справляється з поставленими завданнями і обов'язками в обставинах жорсткого обмеження часу або в умовах опрацювання надзвичайно великих об'ємів інформації;

емоційний стрес - явище напруженого стану організму при переживанні вини, гніву чи образи, у випадках глибоких протиріч чи конфліктів між викладачами і студентами тощо;

комунікативний стрес - явище напруженого стану організму, викликане реальними проблемами професійного спілкування, що знаходить прояв у підвищеній подразливості, невмінні захиститися від комунікативної агресії, невмінні сформулювати відмову там, де це необхідно. Можливою причиною комунікативного стресу може бути також неспівпадіння темпів та стилів спілкування.

Професійне "вигорання" у педагогів.

Вигорання – це загальна назва наслідків тривалого робочого стресу і певних видів професійного стресу. Вигорання як процес починається з сильного і тривалого стресу на роботі.

З погляду визначення стресового процесу вигорання може бути прирівняне третій стадії – стадії виснаження, якій передує стійкий, що не піддається контролю, рівень збудження.

Термін "психологічне вигорання" запропонував американський учений Х. Дж. Фрейденберг у 1974 році для характеристики психологічного стану здорових людей, які знаходяться в інтенсивній взаємодії з іншими людьми в емоційно напруженій атмосфері при виконанні професійних обов'язків. Спочатку цей термін слугував для характеристики станів психологічного спустошення, викликаного відчуттям неможливості позитивних змін. У дослідженнях К.Кондо синдром "психологічного вигорання" визначається як дезадаптованість особистості, викликана надмірним професійним навантаженням та неадекватними міжособистісними відносинами. У зв'язку з цим, психічне вигорання розглядається як поняття "професійне вигорання", що пов'язує його з професійним стажем.

Найбільш розповсюдженою є трьохкомпонентна модель вигорання американських дослідників К.Маслача та С.Джексона. Вона включає:

- емоційне виснаження, як основну складову „професійного вигорання, що проявляється в зниженому емоційному фоні, байдужості або емоційному пресичені;

- деперсоналізацію, як деформацію відношень з іншими людьми, що проявляється в підвищенні негативізму, цинічності установок та почуттів по відношенню до клієнтів, підлеглих;

- редукція власних досягнень, що може проявлятись або в тенденції до негативного оцінювання своїх професійних досягнень або в обмеженні своїх можливостей, сумніви у власній компетентності, редуціювання власної гідності.

При вивченні властивостей професійного вигорання П.Торнтон запропонував зважати на такі показники як вік, стать, сімейний стан, професійний стаж, соціальне положення. А.Пайнс підкреслив необхідність вивчати мотиви трудової діяльності, задоволеність рівнем самостійності, можливість творчого зростання та рівень контролю зі сторони керівництва. У процесі досліджень було виявлено, що посилений контроль педагогічної діяльності фахівців, орієнтованих на творчу діяльність, є для них безперечним стресовим чинником. К. Кондо зазначає, що "креативні особистості" особливо чутливі до зовнішнього тиску, який може спричинити у них відмову від активної діяльності, пасивні форми протесту та психологічну пригніченість.

Нині посилюється увага дослідників до гендерних аспектів проблеми "психологічного вигорання". Аналізуючи статеві відмінності за такими симптомами "вигорання" як "загнаність у кут", "емоційне відчуження", "психосоматичні та психовегетативні порушення", Л. Карамушка та Т. Зайчикова стверджують, що 12,3% чоловіків у стресовій ситуації відчувають себе "загнаними у кут" (жінки - 9,1%). Чоловіки більш схильні до емоційного відчуження (17,5%), у жінок цей показник - 9,7%. У той же час жінки більше, ніж чоловіки, схильні до психосоматичних та психовегетативних порушень (жінки - 32,1%, чоловіки - 5,3%).

Чоловіки менш схильні до пошуку соціальної підтримки, вони намагаються бути "сильними і мужніми", вирішувати проблеми власними силами і в результаті наслідування гендерних стереотипів виявляються "загнаними у кут". Жінки більш емоційно відкриті, однак їх схильність до емпатії, емоційного заглиблення у переживання оточуючих (на роботі, вдома, серед друзів) ставить під загрозу емоційне здоров'я, збільшує ймовірність емоційного та фізичного виснаження, отримання психосоматичних та психовегетативних порушень.

Ризик "вигорання" залежить також від того наскільки функції, які виконують фахівці, відповідають їх статево-рольовій орієнтації. Встановлено, що чоловіки більш чутливі до ситуацій, які вимагають від них демонстрації маскулінних якостей, таких як фізичні дані, відвага, емоційна стриманість, демонстрація власних успіхів у роботі. Жінки більш чутливі до чинників "вигорання" при виконанні тих обов'язків, які потребують від них співчуття, виховних умінь, підкорення. Жінки схильні займати позицію "матері", що особливо помітно у царині освітньої діяльності. Враховуючи, що велику частину професійної роботи жінка-учитель, жінка-викладач виконує поза межами навчально-виховного закладу (підготовка до занять, самоосвіта, підготовка дидактичних матеріалів, наукових праць тощо), поєднуючи професійні обов'язки з додатковими у порівнянні з чоловіками домашніми та родинними функціями, то ризик "психологічного вигорання" жінок-освітянок значно вищий, ніж чоловіків-педагогів.

Професії педагогів і психологів належать до так званих хелперських (від англ.- допомагати), оскільки пов’язані з роботою у системі «людина-людина», тривалим спілкуванням, наданням підтримки та допомоги.

Професійна діяльність викладача є дуже складною як за своїм змістом, так і за своєю формою. Викладач не може обмежуватися тільки викладанням, від нього очікують чутливості до потреб студентів, спостережливості і розуміння їхніх індивідуальних здібностей, володіння умінням результативного взаєморозуміння зі студентами, батьками, колегами по роботі.

Емоційне навантаження, якому піддаються викладачі в зв'язку з перманентними реформами, змінами навчальних програм, створює почуття недостатньої стабільності, а також сумніву в результатах власної праці. Люди, які своє професійне життя пов'язали з наданням допомоги іншим, повинні бути готові, що через деякий час вони опиняться в стані, який називаємо терміном вигорання. Його найбільш характерною ознакою є байдужість до власного стану і справ іншої людини та суттєве зниження рівня свідомих послуг людям, що потребують допомоги.

Для викладача вкрай важливим є усвідомлення сутності феномену професійного вигорання для здійснення профілактики, ранньої самодіагностики та самокорекції даного негативного психологічного явища.

Спеціалістами ЗНУ було проведено дослідження на виявлення залежності професійного вигорання викладачів ВНЗ від стажу роботи. Було виявлено, що найвищі показники мають викладачів зі стажем роботи від 2 до 5 років та від 15 до 23 років. У фазі напруги найбільш високі показники припадають на стаж роботи 2-3 роки, 15-22 роки. У фазі резистенції – 1-5 років, 16-23 роки. У фазі виснаження – 2 роки і 16-22 роки.

Найнижчі показники вигорання припадають на стаж роботи від 6 до 9 років і від 11 до 14 років (за всіма трьома фазами).

Таким чином, найбільш високі показники вигорання у викладачів зі стажем роботи від 2 до 5 років та від 15 до 23 років.

Починаючи працювати, викладач не завжди отримує від роботи те, що він очікував. Молоді викладачі часто зіштовхуються з ситуаціями, до яких не були підготовлені. Тому перші роки праці молодий викладач адаптується до умов і нових вимог викладацької діяльності у вищому закладі. У цей період адаптації більшість викладачів схильні до проявів професійного вигорання.

В період від 15 до 25 років педагогічного стажу виявляється різке послаблення професійних якостей, деформуються якісні поведінково-характерологічні властивості викладача, які вже безпосередньо не забезпечують його професійну успішність.

Симптоми професійного «вигорання»

Вигорання відбувається дуже поступово (I стадія триває 3-5 років, II триває 5-15 років, III – від 10 до 20 років), на його тлі можуть загострюватись хронічні і виникати нові хвороби.

Дослідники виділяють психофізичні, соціально-психологічні та поведінкові симптоми.

Психофізичні симптоми:

- почуття постійної, неминаючої втоми не тільки по вечорах, але і зранку, відразу ж після сну (симптом хронічної втоми); 

- відчуття емоційного і фізичного виснаження;

- зниження сприйнятливості і реактивності на зміни зовнішнього середовища (відсутність реакції цікавості та страху); 

- загальна астенізація (слабість, зниження активності і енергії, погіршення біохімії крові і гормональних показників); 

- часті безпричинні головні болі, постійні розлади шлунково-кишкового тракту; 

- різка втрата чи різке збільшення ваги; 

- повне чи часткове безсоння (швидке засипання і відсутність сну раннім ранком, починаючи з 4 год., або ж навпаки, нездатність заснути до 2—3 год. ночі і «важке» пробудження вранці, коли потрібно вставати па роботу); 

- постійний загальмований, сонливий стан і бажання спати протягом усього дня; 

- задишка або порушення дихання при фізичному чи емоційному навантаженні; 

- помітне зниження зовнішньої і внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів. 

 Соціально-психологічні симптоми:

- байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, почуття пригніченості);

- підвищена дратівливість на незначні, дрібні події — часті нервові «зриви» (вибухи невмотивованого гніву чи відмова від спілкування, «відхід у себе»); 

- постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації причин немає (почуття провини, невпевненості, образи, підозри, сорому); 

- почуття неусвідомленого занепокоєння і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так. як треба»); 

- почуття гіпервідповідальності і постійний страх, що щось «не вийде», чи з чимось не вдасться впоратися; 

- загальна негативна установка на життєві і професійні перспективи (типу «Як не намагайся, все одно нічого не вийде»). 

 Поведінкові симптоми: 

- відчуття, що робота стає все важчою і важчою, а виконувати її — все складніше і складніше; 

- співробітник помітно змінює свій робочий режим дня (рано приходить на роботу і пізно йде або, навпаки, пізно приходить на роботу і рано йде); 

- незалежно від об'єктивної необхідності, працівник постійно бере роботу додому, але вдома її не робить; 

- керівник відмовляється від прийняття рішень, формулюючи різні причини для пояснень собі й іншим; 

- відчуття, що все марно, зневіра, зниження ентузіазму стосовно роботи, байдужість до результатів; 

- невиконання важливих, пріоритетних завдань і «застрягання» на дрібних деталях, витрата більшої частини робочого часу на погано усвідомлюване чи неусвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій; 

- дистанціювання від співробітників і учнів, підвищення неадекватної критичності; 

- зловживання алкоголем, різке зростання викурених за день цигарок, вживання наркотиків. 

Стадії професійного «вигорання»

Так само як вогнище поступово по­глинає поліна, професійне вигорання відбувається не одразу. Бувають ситу­ації, коли впродовж тривалого часу не­можливо точно сказати, що є найбільш вагомою причиною зниження якості життєдіяльності педагога.

Одним із найбільш важливих пускових механізмів професійно­го вигорання є звуження особистісного простору та інтересів до професійної діяльності.

Професійне вигорання має  декілька стадій:

Ø  стадія «попередження»

Ø  стадія «відчуження»

Ø  стадія «виснаження»

Ø  стадія «розчарування і відчай»

Стадію «Попередження» можна охарактери­зувати як надмірну захопленість працівника робочим процесом.

Основним діагностичним маркером може бути відмова або мініміза­ція своїх потреб поза робочим процесом. Це може виражатися в ско­роченні часу на неформальне спілкування та відпочинок, витіснення зі свідомості переживань невдач. Педагог в цей період може час­то говорити про безсоння, погіршення уваги, емоційне виснаження, втрату відчуття себе.

Втрата відчуття Я може виражатися в тому, що вчитель:

-                       стає залежним від думки інших людей;

-                       знеособлює себе та свій вплив на робочий процес;

-                       втрачає інтерес до прийняття спільних рішень.

Іноді знеособлення може переноситися на дітей і виражатися в сприйнятті їх як «об'єктів практики». У педагогіці саме з таким знеособленням пов'язаний суб'єкт-об'єктний підхід до навчання та виховання. Здійснюючи «автоматичне професійне функціону­вання», спеціаліст маніпулює людьми, пояснюючи це начебто благом та необ­хідністю. А тоді, коли вони протесту­ють проти такого підходу, дратується та злиться. Тобто, робота стає головним, а іноді єдиним, смислом життя людини. Робочий ентузіазм без належної винагороди, якщо не матеріальної, то хоча б моральної, є руйнівним.

Знецінення своїх професійних досягнень може розвиватися у двох різних напрямах:

-                       педагог проявляє схильність до знецінення своїх досяг­нень, ступеня впливу на процес («я не такий успішний, як інші»);

-                       негативне ставлення переноситься на «об'єкти» його праці («кому це треба», «прийшли для галочки»).

У процесі занурення у вигорання все частіше приходять думки про бажання змінити професію. Варто звернути увагу, що таке ба­жання стосується саме професії, а не місця роботи.

Якщо розглядати професійне вигорання як процес, то його порівнюють з драбиною, якою можна як  спуститися, так і піднятися. Оцінивши пройдені вниз «щаблі» можна сформувати індивідуальний план допомоги колезі. Слід пам’ятати, що кожний новий щабель міститиме в собі попередні симптоми і доповнюватиметься новими

Стадія «Відчуження»

Сигналом про те, що стадія відчуження настала, є втрата радості від роботи. Механізм відчуження набирає нових обертів. Емоції при­тупляються, в стосунках відчувається відстороненість. Дедалі частіше з'являється невизначене роздратування: «Дайте мені спокій!». Зникає емоційний підйом та позитив у спілкуванні з колегами. Діти замість допомоги та підтримки педагога починають страждати від його негу­манного ставлення, контролю та нагляду. Власні невдачі приписують­ся іншим людям. Зникає емпатія, замість неї приходять байдужість та цинічність. Часто звучать саркастичні репліки про незадовільну мате­ріальну компенсацію, заклики саботувати через це робочий процес.

Стадія «Виснаження»

Відчуження набуває більш яскравого вираження. Негативні по­чуття щодо оточення і роздратування вже не можуть бути прихо­вані. Просто неможливо тримати їх у собі. Незмінними супутниками таких зривів стають почуття вини та сорому, що отруюють навіть не­значні проблиски радості та інтересу. Особливо важко переживають­ся ці почуття, коли людина не усвідомлює істинних причин того, що відбувається з нею. Вона наче застрягає між депресією та агресією. На цій стадії задіяні глибокі структури особистості. Емоційне ставлення до світу «сплощинюється». Проявляються переважно закладені рані­ше захисні установки та схеми. Спостерігаються гострі психосома­тичні реакції (тривалий головний біль, біль у шлунку; стійке безсо­ння; раптові приступи нудоти, запаморочення). Можуть розвиватися різні види залежностей, змінюватися звички в харчуванні.

Стадія «Розчарування і відчай»

Це завершальна стадія. Її маркерами є відчуття порожнечі, без­помічності та беззмістовності не тільки роботи, а й життя в цілому. Спостерігається своєрідне оціпеніння, імпульсивність та хаотич­ність рухів, відсутній вираз обличчя та очей. У тих, хто досяг цієї стадії, є тільки два виходи. Перший — попрощатися з роботою, що пов'язана зі спілкуванням з людьми, другий — розпочати непросту тривалу роботу над відновленням своїх професійних та особистісних якостей в межах психотерапії.

Як же подолати стрес і його руйнівні наслідки, що проявляються у хронічних хворобах та як професійне «вигорання»? Більш детально ми розберемо це наступного тижня, а поки раджу почитати статтю Калошина В.Ф. «Як долати стрес упедагогічній діяльності?». Автор акцентує увагу на важливості позитивного мислення як чинника у запобіганні стресу.

     Адекватне відношення до роботи і відведення їй належного місця у житті – найкраща профілактика професійного вигорання. На жаль,  у житті ми не завжди маємо змогу робити тільки те, що нам подобається, приносить радість. А робота без радості пришвидшує вигорання в багато разів. Якщо ж користуватися настановою «Не можеш робити те, що любиш – навчись любити те, що робиш», то ніяке професійне вигорання нам не загрожуватиме!